«Любив свій рідний край, де народився», – спогади про загиблого Героя Ігоря Тричука

У боротьбі з окупантами загинув молодий оборонець Ігор Тричук, що родом із села Височне, що у Ратнівській громаді на Ратнівщині.

Поховали захисника 31 березня, на кладовищі у Кортелісах. Спогади про загиблого Героя розмістили на сторінці бібліотеки села Височне у фейсбуці.

Текст подаємо без змін:

«Височне... 31 березня 2022 рік... В цей день у маленькому прикордонному селі, яке одягнувши чорну хустину та ставши на коліна в тяжкій жалобі, всі зустрічали та проводжали в останню путь свого Героя, відважного Воїна та дивовижну Людину - Тричука Ігоря Олександровича. З почуттям глибокої скорботи та непоправної втрати попрощатися з юнаком прийшли сотні людей. Як писав його побратим Олександр Соболь: «Згадуйте про Трича, навіть якщо ви його ніколи не бачили. Клянуся вам, друзі, на таких людях тримається Україна».

Ніколи ще наше маленьке село не було оповите таким глибоким жалем... Сум і біль переповнили серця батьків, рідних та кожного, хто розділив цю втрату... Низький уклін Вам Лідія Андріївна та Олександр Іванович, Ви виховали гідного СИНА!!!

Ігор служив у легко-піхотному загоні «Волинь» Української добровольчої армії та був командиром розвідницької роти. Він загинув під час звільнення одного з українських сіл Запорізької області. Та його боротьба за вільну державу розпочалася ще в далекому 2014 році: 19-річний юнак, який тільки-но закінчив навчання, зробив свій вибір та взяв до рук зброю. На той час він був кулеметником у 80-тій Десантно-штурмовій бригаді м. Львова, а з 8 квітня 2014 року перебував у зоні АТО. Тримав оборону Луганського аеропорту та брав участь у найжорстокіших боях по обороні таких сіл, як Кримське, Мар'яна, Сокільники...

В одному з інтерв'ю Валерії Шовковій Ігор чітко висловив свою позицію, яка вищого патріотизму у звичному для нас розумінні: «Я досі на війні. Поки я живий, я маю це робити, принаймні для тих, хто загинув...»

Понад все наш Герой любив свій рідний край де народився. Тут живуть рідні й близькі йому люди, тому він робив все, щоб війна не прийшла в його дім, на поріг його батьків. Кожен з нас плекає надію, що все ось-ось закінчиться і нам важко уявити, що відчувають і відчували ті, для кого війна стала життям. Ігор в одному з останніх дописів написав: "За крайні 8 років війна зробила мене пустим всередині, я втратив багато близьких, багато знайшов, але я там, де маю бути, і з тими, кого називають справжніми. Ми вб'ємо всіх, хто прийшов до нас з мечем. Не знаю, чи довго ще зможу працювати в такому режимі, але робитиму все можливе і більше для нашої перемоги, щоб майбутнє покоління не знало, що таке війна».

Так само як і для родини, смерть Ігоря стала трагедією і для його побратимів, адже вони прощаються не лише з досвідченим воїном та командиром, а й надійним товаришем та вірним другом. Сам Ігор завжди повторював: «Найважче - бачити смерть друзів».

Щоб зрозуміти та відчути, хоча б краплину того, чим стала ця втрата для його друзів, які йшли з ним по життю пліч-о-пліч, варто прислухатись до їхніх слів:

- Справжній еталон Українського Воїна, - пише Степан Гавриленко.

- Щоб розповісти про Трича, потрібно написати книгу. Людина- зразок, Воїн - еталон. За 8 років не бачив нікого, хто знав про війноньку більше, - каже Олександр Соболь.

Та найбільше вражають слова Оксани Герасим'юк: «Кажуть, що найбільша мотивація воювати – особиста втрата. Кажуть, що найчесніші друзі ті, кого об'єднує загибель близьких.

Я буду до смерті вдячною тобі за те, що ти зробив для цієї часто невдячної та невиправдано жорстокої до своїх захисників країни. Вітатиму тебе далі зі святами, навіть із Днем Добровольця, з яким ти просив не вітати. Бо ти Доброволець, ти еталон громадянина і друга. Тепер це аксіома, яка не потребує жодних інших доказів. Буду носити в серці ту любов до нації, яку ти попри смертельну щоденну втому зберігав і запалював нею тих, хто був поруч з тобою.

Немає любові безмежнішої, ніж та, яку ти відчував до України. Немає більшого бажання волі, ніж те, яке ти ніс на собі як герб, як стяг - це було насправді тихе і величне явище».

Ти обрав та гідно пройшов свій шлях, а ці слова вдячності та захоплення найвища похвала, тобі, Ігоре! Та на жаль через свою байдужість ми зрозуміли це надто пізно та зможемо висловити тобі свою шану лише посмертно...

«Не будьте байдужими. Байдужість вбиває», – вважав Ігор. Підтримуйте, допомагайте, дякуйте, кохайте та пишайтеся тими хто нас оберігає, кого ви любите та цінуєте, щоб потім не жалкувати про те, що ви не встигли зробити або ж сказати!

Ми віримо, що Україна стане саме такою, за яку ти, Ігоре, боровся стільки років і яку хотів бачити в майбутньому! І до всіх тих, хто зараз читає ці рядки я хочу звернутися твоїми словами: «Нехай вашим девізом буде девіз десантників: НІХТО КРІМ НАС!»