У жительки Ратнівщини три оригінальних імені та незвичайна доля

Першого січня відсвяткувала 70-річчя від дня народження Хуана Севастянівна Жучок, яка нині проживає у Видраниці.

Та народилася у Парагваї, у поселенні Інкарнаціон Колонії Фрам Кармен. У вісім років повернулася разом зі своїми батьками на батьківщину своїх предків, у Видраницю.

Про це пише ІА Волинські новини з посиланням на Ратнівщину.

– Такого імені – Хуана – у селі не чули, тож відразу, як тільки ми приїхали сюди, мене стали називати Фаня, я й до цих пір Фаня. У паспорті та у свідоцтві про народження я Хуана, у народі – Фаня, а коли у Видраниці відкривали церкву, мене охрестили. Покійний Іоанн Цюркало тоді проводив обряд хрещення і нарік іменем Іванна. Хуана у перекладі з іспанської і є Іванна, – розповідає пані Хуана.

–  Всього восьмеро дітей було у батька і у мами. У Парагваї народилося п'ятеро. Батьки господарі вельми хороші були. Там ми обсіли, розжилися, мали добротну хату, ферму, корів і коней тримали стільки, як у невеличкому колгоспі, мали 20 гектарів землі. А життя парагвайців можна було прирівняти до життя циганів, вони не дуже-то дбали, як розжитися, жили одним днем. Та там було неспокійно, могли вбити будь-якої хвилини, вкладаючись увечері спати, ми не були певні, що зранку вдасться прокинутись… Батько тут був комуністом і там зі старшими синами втягся в політику, був також комуністом. Виступав проти диктатури Альфредо Стресснера. Одного разу, коли він з однодумцями зібралися на чергове зібрання, їх хтось видав, майже 160 чоловік арештували. Парагвайців, які були на зібранні, вислали на вічне поселення на острів. Батькові зі старшим сином також «світив» такий вирок. І знову ж, переживаючи за своє життя і життя своєї сім'ї, своїх дітей, батьки зважилися все покинути й тікати. Подалися ми в Аргентину. Вже в Аргентині надумали, що раз знялися з обжитого місця, то будемо їхати додому, в Україну. Батько весь час думав, що тут, вдома, у Радянському Союзі, щасливе життя, сподівався, що знайде спокій, що тут порядок. Ми, малі, тоді нічого не розуміли і не знали, що таке Радянський Союз, але я пам'ятаю, як у батька світилися очі, коли розповідав, як буде добре нам тут. Він так у це вірив… То був 1957 рік. У консульстві в Аргентині нам допомогли повернутися додому. А вдома чекала така бідота, що навіть нам, дітям, страшно стало…

–  Напевно ж, не було ще й куди повертатися?

–  Нас прихистив батьків брат. Пам'ятаю, дали нам поїсти сала, капусти квашеної і чорного хліба. Ми такого не їли… У Парагваї ми жили в достатку і харчувалися добре. Потім нам у Видраниці дали для проживання чужу стару хатину-пустку. Але чужа є чужою, і сім'я перебралася на хутір до діда по маминій лінії. Там і жили, а разом і будували власний будинок. Коли його побудували, то в одній половині жив брат, а в іншій я – ми вже були дорослими і мали свої сім'ї. Пізніше мені з чоловіком дали колгоспну хату, в якій і живе моя сім'я зараз.

–  Ви що, з Парагваю виїхали голі-босі?

–  Аби не сталося біди, ми швидко знялися з обжитого місця. Втікали, виїжджали з Парагваю нелегально. І щоб спродатися, часу достатньо не мали. Залишили і худобу, і поля, і все інше нажите добро на одного сусіда з проханням, аби розпродав. Він там щось декілька корів продав і все. З часом і він залишив ту країну. Що з нашим господарством стало, кому воно дісталося, ми й до цих пір не знаємо, і батько не знав. Ми зберігали документи про переселення та майно, яке залишили за океаном, пізніше сподівалися отримати компенсацію від уряду Парагваю, адже знаємо, що нашим знайомим виплатили. Вислали документи до Києва, але вони там і загубилися. Та ще й оригінали відправили, все пропало і довести зараз нічого не можемо. А батько і в думці ніколи не мав повернутися назад, незважаючи, що там залишилися наші статки. Свій край — наймиліший завжди. Весь час жив мрією, що і тут, у Радянському Союзі, з часом все буде добре, і люди житимуть заможно. І нам постійно про це говорив, бо ми йому не раз заявляли-просили, аби повернутися назад, у Америку. Ми вже добре бачили і розуміли, які со-ціальні умови прожиття в еміграції та в Україні, там ми жили набагато розкішніше…

–  Що, Вам зовсім не сподобався наш край і життя у ньому?

–  Ми, як тільки приїхали, як побачили хатини, соломою накриті, –  відразу до батьків з проханням, аби повернутися назад, що тут жити не хочемо. Тут була така бідота… Старші брати виїхали на Донбас, а ми так і залишилися, й коріння своє знову пустили у Видраниці. Пам'ятаю, коли я пішла до школи, була у лакованих туфлях, у гарному одязі, а мої ровесники у гумовцях, і який там одяг був у них?! То вони мій одяг, ґудзики чіпали, роздивляючись, що це таке, туфлі гладили... Мені не сподобалось, я їх вперто порівнювала з індіанцями, й знову батьків просила, що хочу назад, у Америку… Та з часом у серці домом моїм стала Видраниця. Хоча не все було так гладко, як сподівався батько…

–  А як зараз, Хуано Севастянівно, не хочеться повернутися назад, у Латинську Америку?

–  Ні! Хотіла б тільки поглянути, де колись жили, і що там тепер. Але залишитися там – категорично не хочу. Моя дома тут, у Видраниці. Тут і діти, і внуки. Пам'ятаю, батька гнітила ота несправедливість, що була у Союзі, але йому гірко було про це зізнатися, та життя не зміниш. З часом і тут люди заможніше стали жити. Колгосп був не бідний. І заробітна плата була, і тринадцяту виплачували. І газ провели, і дороги збудували… А мама, пам'ятаю, часто на курорти їздила, бо односельчани не дуже хотіли, а вона міцного здоров'я не мала і з задоволенням їхала. Потроху обжилися і вже нікого не тягнуло в Америку. Тим більше, що тут спокійно нам жилося, не боялися, що хтось може вбити. Спокійно господарювали, лягали спати і просиналися… Наша дома тут, де жили діди з прадідами, де живуть і діти, і внуки наші, і правнуки.

–  Хуано Севастянівно, та ще й, наскільки я знаю, Ваші сини патріоти, один з них з червня 2014 року пішов добровольцем на захист своєї України і нині у зоні АТО. Знаю, що має нагороди: подяки і грамоти від Президента України, медалі.

–  За нього, за Валентина, найбільше переживаю, бо ж в зоні війни. Телефоную мало не щодня, та серце у тривозі за нього щохвилини. Переживаю і за інших дітей, а маю їх четверо, за внуків – дев'ятеро, вже й правнучку маю. Хочеться, щоб все добре було у них, щоб не поневірялись, як ми, по чужих краях, не наймитували, а жили у мирі та злагоді, з любов'ю до своєї землі і свого краю…

Хуана Севастянівна, американка за народженням, парагвайка, а в серці – українка і патріотка України. Вона годинами може розповідати про пережите її родиною. І вже 62 роки пройшло, як повернулися на батьківщину, та вона й нині не може спокійно пригадувати, як жилося, що довелося зазнати. Хуана Жучок й виступила прототипом героїні книги «Іларія. Ілюзія», яку написав журналіст Ігор Чуб. Саме її розповіді про життя в еміграції, про непросту долю українських поліщуків у далекому Парагваї, які прожили там з 1939 до 1957 року і ви-рішили повернутися на Батьківщину, й лягли в основу сюжету другої частини цієї книги.

Валентина БОРЗОВЕЦЬ