Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

У Шменьках чоловік усе життя носить дружину на руках

15:34 01.12.2017
221

Сім'я Тетяни та Олександра Дмитруків зі Шменьок є чудовим прикладом справжньої любові та незламності духу.

Тані Дмитрук доля дала чимало випробувань. Від народження їй поставили страшний діагноз – дитячий церебральний параліч. Змалечку дівчинка була обділена любов’ю і турботою та дивилася на цей світ з маленького віконечка старенької бабусиної хатинки. І так, майже не виходячи з неї, вона зустріла велику любов – свого чоловіка Сашу, – пише «ВІСНИК».

Неходячу дівчинку доглядала бабуся

Сьогодні у хаті Тетяни і Олександра Дмитруків тепло і затишно. Жінка сидить на дивані біля грубки, Саша раз у раз допитується, чи не треба їй чогось. По кімнаті бігає його маленька копія – Сашко-молодший. Йому тільки півтора рочку, а вже помітно – чоловік росте. Серйозний і самостійний.

– Він мусить бути таким, – з любов’ю дивлячись на сина, каже Таня. – Як інакше? Коли Саші вдома немає, я ж не можу встати, щоб підняти його, коли впаде, чи вкласти у ліжко спати, чи іграшки йому поскладати… Я можу тільки просити його щось зробити. І він слухається, бо все розуміє.

Це сьогодні Таня – щаслива жінка і мама. Так було не завжди. До дев’яти років ще могла сяк-так переступати своїми хворими ніжками. І нині голос тремтить при згадці, як важко давався їй кожен крок, який страшний біль терпіла! Та лікарі і різні знахарі, до яких дівчинку возила мама, давали надію: вона зможе ходити. І мала Таня вперто щодня, зціпивши зуби, ставала на ноги.

– Як же мені хотілося бути такою, як усі, ходити самій до школи, – із сумом каже жінка. – Дуже допомагали масажі. Один чоловік з Дубна навіть сказав, щоб мене разів чотири ще до нього привезли, і я зможу нормально ходити. Та мама народила сестру, і мене вже ніхто нікуди не возив… А ноги мої повністю відмовили.

Так уже сталося, що хворій дівчинці більше тепла і турботи у ті роки давала старенька бабуся, а не рідна мама. Потім до них у хатину прийшла жити менша сестра Аня. Бідували страшно. У дівчини навіть інвалідного крісла не було. Бабуся спочатку зробила внучці «ноги» з дитячої коляски, а потім відшукала у Заболотті дуже старий незручний візок, у якому Таня сиділа майже до 20 років.

– Коли з Ратного приїхала комісія і побачила, як я живу, – вони були шоковані. Новий візок привезли вже наступного дня.

«Люди не розуміють, що я її просто люблю»

Найбільшим ударом для Тані була смерть бабусі. Немічна дівчина залишилася сама у старенькій хатині зі своєю сестрою Анею, яка тоді ходила у сьомий клас. Тож ця дитина змушена була і дрова рубати, і по господарству поратися, і Таню в інвалідному візку доглядати!

– Бувало таке, що у нас не було ні що їсти, ні чим топити… І якби не наша зав­клубу Ніна Жигаревич, навіть не знаю, як би ми вижили. Дуже допоміг уже покійний Григорій Горобець з Ратнівської адміністрації. Як взявся нами опікуватися, то й дрова, і продукти завжди були у хаті…

Головне ж, за що вдячна Таня чиновнику: не дав сестру у дитячий будинок забрати. Так завдяки добрим, небайдужим людям життя у дівчат стало налагоджуватися. І саме у цей період у ньому з’явився Саша. Він приїхав з Криму в гості до тітки. Познайомилися, розговорилися. Хлопець став навідуватися до Таниної хатини, а потім повернувся додому. Довгих п’ять років молоді люди не бачилися, їх зв’язували лише листи. У них Таня писала про те, як живе, про що мріє. І ці прості слова чимраз глибше западали в серце хлопцеві. Йому хотілося допомогти, зігріти теплом зранену душу дівчини. А коли знову приїхав у Шменьки, найперше захотів побачити Таню. Тоді-то вони й зрозуміли, що у них – любов.

Поки Саша і Таня тішилися одне одним, своїм щастям, у селі почали кидати на них косі погляди.

– У нас же люди не можуть просто радіти за когось. Думають, що такі, як я, не мають права бути щасливими, коханими. Мені прямо в очі казали: «Здорові в дівках сидять, а ти така, думаєш, йому потрібна?» – Таня ще й досі з болем згадує ті дні.

– Ой, а про мене чого тільки не говорили! – підхоплює Саша. – І що в тюрмі сидів, і що хочу на ній женитися, повезти в Крим, а дорогою викинути… Таку нісе­нітницю верзли! Ніяк не могли повірити, що здоровий хлопець може одружитися на дівчині у візку. Чогось не розуміють, що я її просто люблю. І ноги у жінці не головне. Людина вона дуже хороша, мені з нею добре.

Чоловік торти пече

Таня із Сашею уже 13 років живуть разом. Його тітка відписала їм свою стареньку хату, яку чоловік відремонтував, побудував хліва, обробляє город. А ще мусить і вдома прибрати, їсти наварити, попрати… На все у нього вистачає часу і терпіння.

– Мій Саша все вміє і встигає, – хвалиться чоловіком Таня. – Він і закрутки на зиму робить, і торти пече. А ви би спробували його фірмове блюдо – плов! Пальчики оближеш. Він його готує за рецептом татар, біля яких у Криму жив. Я ж можу тільки щось почистити, нарізати. Решту – він. Мене, щоб не нудьгувала, навіть вишивати хрестиком навчив. Сам дуже гарно це робить…

Саша, слухаючи дружину, тільки скромно усміхається. Найбільше ж він хотів здійснити Танину мрію: поставити її на ноги. Возив по лікарях, навчився сам робити ванни, масажі, оскільки на професійних реабілітологів не було грошей. Все марно – час, аби щось змінити, втрачено.

Та, відібравши у Тані можливість ходити, доля була милосердною в іншому: жінка змогла народити дитинку. І в цьому також заслуга Саші. Адже він вперто їздив з нею у лікарні: Таня не могла завагітніти, бо мала серйозну проблему зі щитовидкою, яку довелося оперувати. Якими ж вони були щасливими, коли зрозуміли, що чекають дитинку! Таня дні рахувала до її появи на світ! Та донечка Богданка прожила зовсім недовго, і відлетіла на небо. Це було невимовне горе, душа плакала. Таня каже, що сама не знає, як пережила б ті дні без Саші, без його чоловічої підтримки.

– Ми дуже хотіли маля, бо що це за сім’я без діток? І хоч як було важко, наважилися знову народжувати. На цей раз усе було добре. Коли народила синочка, першим на руки його взяв Саша. Лікарі просили, щоб поспала, а я боялась очі від нього відвести. Думала, може, це сон?

Сьогодні синочку Саші півтора року. Мама з татом не можуть ним натішитись. Їхні очі світяться любов’ю і ніжністю.

– Можна сказати, що я щаслива жінка. У мене чудовий син і гарний чоловік. Все життя на руках носить. Не кожній жінці так щастить.

Наталка СЛЮСАР

Коментарі
21 вересня
Сьогодні
Вчора
19.09.2018
18.09.2018
17.09.2018
16.09.2018
15.09.2018
14.09.2018
13.09.2018
12.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин